Опубліковано 02-06-2020
Про самогубство із християнської точки зору.
Хіба ви не знаєте, що ваші тіла - то храм Святого Духа, Який є у вас і Якого ви маєте від Бога, і що ви не належите самим собі? Бо ви викуплені за ціну. Отож прославляйте Бога у Вашому тілі та у вашому дусі, що належать Богові.
Апостол Павло (1Кор. 6, 19-20)
Возлюблені во Христі дорогі брати і сестри приводом для написання цієї статі стали часті звернення у Єпархіальне Управління убитих горем людей - родичів, близьких самогубців - з наполегливим і незмінним проханням: похоронити загиблого, благають, а інколи не прислухаючись до порад священика з образою на нього погрожують, різними способами стараються добитися неможливого того що суперечить канонам Церкви, пишуть прохання Владиці. Але подібні прохання найчастіше нездійсненні, оскільки в Православній Церкві самогубство - страшний злочин(смертний гріх). Душі самогубців втрачають право на церковне поховання й церковні молитви. Це добре відомо всім православним християнам. Ось для того щоб краще роз’яснити людям що таке самогубство і як до нього ставиться Православна Церква і що потрібно робити в даній ситуації я спробую роз’яснити у даній статі.
У нашому суспільстві не прийнято говорити про самогубство, про людей, що наклали на себе руки намагаються не згадувати... Але самогубство посідає третє місце серед причин смерті (перше — смерть від хвороби, друге — від нещасних випадків). На думку соціологів — офіційна статистика самогубств відрізняється від реальних цифр (приблизно в 2 рази), тому що в неї попадають тільки явні випадки. Також ніким не фіксуються випадки невдалих спроб відходу з життя, кількість яких в 7 разів більше, ніж закінчених самогубств. Щороку на землі кінчають життя самогубством пів міліонна людей. З початку XIX століття статистика самогубств у всіх країнах світу виявляє постійне й рівномірне зростання й причина криється у відпаданні людини від Бога. Найнижчий рівень самогубств (від 0,5 до 10 чоловік у рік на 100 тисяч населення) у країнах, де традиційно домінує одне віросповідання (Греція, Італія, Філіппіни, Албанія й Вірменія); середній показник (від 10 до 20 на 100 тисяч населення) - в Австралії, США; високий і дуже високий показник (понад 20 на 100 тис. населення) - Латвія (42,5), Литва (42,1), Естонія (38,2), Угорщина (35,9).
Якщо в XIX столітті в Росії рівень самогубств (на 100 тис. жителів) становив в 1803 р. — 1,7; 1829 р. — 2,6; 1838 р. — 2,9 (тобто в рік накладали на себе руки від 582 до 1626 чоловік), то в цей час Росія посідає друге місце у світі по кількості самогубств — 37,4 на кожні 100 тис. людей , а Україна восьме - 29,4. У Криму по даним 2000 року - 33,99 на 100 тис. чоловік і це при населенні ледве більше 2 млн. чоловік. Тільки за січень-лютий минулого року з життя пішло 86 кримчан.
Основні причини самогубств невідомі (41%), тільки 18% становить душевна хвороба, 1,2% - фізичні хвороби, 19% - страх перед покаранням, 18% - домашні прикрості, 6% - страсті, 3% - грошові втрати, 1,5% - пересиченість життям. Самогубству передували: психічна травма - 52%, конфлікти - 48%. Самогубство - оголює “виворіт” існуючого ладу, здатно дати певну оцінку подіям, що відбуваються, у суспільстві.
Вважається, що хвороба самогубців - депресія, до 70% депресивних хворих виявляють суіцидальні тенденції й приблизно 15% з них закінчують життя самогубством. Тому проблема самогубств - це проблема депресій.
Депресія - самий частий, синдром душевних розладів. Близько 5% населення Землі страждають цією формою психічної патології. До 60% всієї психічної патології становлять депресивні стани. Депресія помолоділа. Жертвами її стають не тільки люди похилого віку, але також і молодь і навіть діти. Стан зневіри, безрадісності, туги, на жаль, так властиві нашим сучасникам. Сьогодні багато хто вважають, що депресія - хвороба цивілізації, з її вимогами до життя, до людини. Науці багато чого відомо про причини виникнення депресивних розладів, але в середовищі вчених не прийнято говорити про гріх. А причиною багатьох форм хворобливої зневіри є саме він. Про це говорять святі отці, про це свідчить весь аскетичний досвід Православ'я.
Невтримний ріст неврозів у наш час породжений не тільки стресами й науково-технічним прогресом з його інформаційними перевантаженнями (на що неодноразово вказували дослідники), але, насамперед, "прогресом" загальнолюдського гріхопадіння. Тому що за всі часи історії людства були війни, різні природні нещастя, економічні кризи. Чому ж проблема неврозів стала настільки гострою лише в останні часи? Причина одна — у наростаючому безвір'ї, у втраті людством духовного фундаменту, а з ним і істинного сенсу життя.
Святий праведний Іоанн Кронштадтський говорив, що сучасні люди втратили сенс життя й віддаються розвагам. Християнство ж дає просте і разом з тим розумно сміливе рішення питання про сенс життя як окремої особистості, так і всього людства в цілому. Вся природа до людини була лише слухняним знаряддям у руках Творця. Тільки людина на вершині сходжень живих істот усвідомлює своє призначення й стає з раба необхідності вільним співучасником Творця в завершенні творіння. У важкому подвигу, ідучи слідом за Христом Богочоловіком, вона обожнює самого себе й тим самим творить і уготовляє своє безсмертя. Здійнявшись із пороху, вона сходить до єдності із Джерелом Життя - Богом.
Депресія — це свого роду сигнал душі про неблагополуччя, тяжкого її положення. Це не плач про гріхи. Це гріхи вопіють, нерозкаяність мучить душу. І демони нашіптують у вухо: "Все погано, сподіватися нема на що, однаково помирати, так краще зараз..." При невротичній формі депресивних розладів зв'язок їх з моральним станом людини визначається безпосереднім. Мучиться людина від суму, туги, страждає, душу її нудиться.
Істинна причина депресивних розладів, як правило, у вчинених перед тим гріхах і беззаконнях. Святі отці вважали, що в основі всіх щиросердечних страждань лежить гординя людська й інші пристрасті. Тому, щоб позбутися неврозу, треба всіляко упокорювати себе, вважаючи гідними більше наруги, чим похвали. Велике значення в розвитку депресивного неврозу є бездіяльність, порожнє проводження часу. Завищений рівень вимог (домагань), що не здійснилися в реальному житті, завжди залишають в душі почуття незадоволеності, суму, гіркоти, часом неусвідомленої у своїй істинній причинності туги.
Саме зневіра й розпач можуть бути як би провісниками цього страшного гріха - самогубства - усвідомленого позбавлення себе життя.
Злочинність цього гріха полягає в тому, що самогубець обурюється проти творчого й продуманого порядку божественного й свого призначення в нашому світі, довільно припиняє своє життя, що належить не йому тільки, але й Богові, а також ближнім, і яке дароване йому для морального успіху, а не зловживання ним, відрікається від всіх лежачих на ньому обов'язків і являється в загробний світ непокликаним. Самогубець зневажає й природний закон — "Тому що ніхто ніколи не мав ненависті до своєї плоті, але годує й гріє її" (Ефесянам 5, 29). Самогубство, зроблене обдумано й свідомо, а не в припадку несамовитості, Церква визнає настільки ж тяжким гріхом, як і відібрання життя в іншого (убивство). Життя кожної людини є дорогоцінним дарунком Божим; отже, хто самовільно позбавляє себе життя, той ганебно відкидає цей дарунок. Християнин, що накладає на себе руки, подвійно ображає Бога: і як Творця і як Викупителя. Таке діяння може бути тільки плодом повного невір'я й розпачу в Божественному Провидінні, без волі Якого "і волосся з голови вашої не пропаде — терпінням вашим рятуйте душі ваші" (Лука 21, 18-19). А хто чужий вірі в Бога й сподівання на Нього, той чужий і Церкві. Вона дивиться на свідомого самогубця, як на духовного нащадка Іуди зрадника, що відрікшись від Бога й Богом відкинутий, "пішов і повісився" (Матф. 27, 5). Звідси зрозуміло, що навмисний самогубець залишається церковного поховання й поминання (Номоканон).
Тільки Творець, що дав життя, може його зменшити або навіть зовсім відняти. По всьому Священному Писанню Старого Завіту проходить думка, що життя дається людині Богом: Бог створив перших людей, Бог же й карає людей бездітністю або нагороджує дітородінням. Виходить, хто, одержав від Бога життя, довільно позбавляє його себе, той порушує право Божественної влади й викликає на себе кари Божественного Правосуддя. "Ти маєш владу життя й смерті й зводиш до воріт пекла й виводиш. Людина по злості своєї вбиває, але не може повернути вийшовшого духу і не може призвати взятої душі" (Премо. Соломонові 16, 13-14). "Я умертвляю і оживляю, Я вражаю і Я зціляю, і ніхто не врятує від руки Моєї" (Второзаконня 32, 39). "Господь умертвляє і оживляє, зводить у пекло і виводить" (1 Царств 2, 6).
Визначивши самовільно годину свого відходу із земного життя, самогубець робить своє горе постійним. Спокій вічного, істинного, безсмертного життя приходить до людини не від убивства власного тіла, Богом даного для духовного дозрівання й готування душі до вічності. Вічний спокій, про яке співає Церква в чині поховання, приходить як наслідок віри, надії й любові. Самогубець перестає бути вірним сином своєї Церкви. Тому Церква позбавляє його церковного відспівування. Та і як хоронити самогубця церковним чином? Адже головна думка відспівування вкладена в словах: "упокій Господи душу раба Твого — на Тебе бо сподівання покладав..." (тому що він на Бога поклав надію...). Але вимовлені над самогубцем ці слова будуть звучати неправдою. Самогубство є повна зрада самому духу християнства, небажання нести свій життєвий хрест. Воно - ганебна смерть закінченого егоїста, що думає тільки про себе, але ніяк не про інших людей, про свою родину й друзів, про свої обов'язки стосовно них.
Дорогі брати і сестри кожен із Вас дочитавши до цього місця цю статтю напевно із страхом у серці і своєю уявою та розумінням може усвідомити що таке для християнина є самогубство, але ми є всі люди створіння Божі, а кожній людині притаманні біль і жаль за своїми втраченими батьками, дітьми, близькими друзями і у ваших серцях і на ваших устах лунають невимовні слова чому так ? Чому я не можу їм допомогти? Я живу я вірю в Бога повинен бути якісь вихід.
Як ми бачимо з вище сказанного що людина яка вкоротила сама собі життя не підлягає ніякому християнському оправданню, що самогубець є поза межами Церки і в здавніх часів їх також не хоронили на православних цвинтарях , а на окремо відведених для самогубців місцях . Звичайно також треба взятии до уваги що бувають самогубства коли людина перебувала у несамовитому стані (стан розумового помішання) тоді така людина, що наклала на себе руки, і перебувала у несамовитому стані через душевне захворювання, може бути похована православним обрядом і згадувана в молитвах у Церкві, у надії на те, що Господь, по невисказаних своїх долях, може помилувати її. Але кожен такий випадок розглядається окремо правлячим архієреєм після надання доказів у вигляді медичних заключень (довідок). Хоча і такі самогубства викликають підозру на їх правдивість.
Най більше виправдують нинішніх самогубців божевіллям, як би складають провину насильницької їхньої смерті на Самого Творця, що нібито наділив їхнім хворобливим станом мозку й нервів. Всевишній Боже! Чи можна помислити про Тебе, щоб Ти, все праведний і пре милосердий, побажав кому-небудь із людей дійти до такого страшного злочину, як самогубство! Ні, Господь і у природу тварин вклав почуття самозбереження. Бачимо ми, що й жодна тварина не кидається в прірву, де через хвилину знайде смерть, не заходить у глибоку ріку, де може потонути. Навпроти, кожна тварина - від комахи до звіра - бореться за своє життя, намагається втекти від тих і навіть зашкодити тим, які хочуть убити її. Тоді самогубець у дійсному випадку гірше тварини. - Відомі ще між людьми недоумкуваті від природи, люди з недорозвиненим мозком, так називані "ідіоти". Але хіба й ці не бережуть свого життя?
Ось визначення Святої Церкви про самогубців: “По такому не може бути приношення”, тобто не повинно бути безкровної жертви, ні поминання, говориться в правилах церковних (Тимофія Олександрійського Правило 14). Якщо його родичі й будуть запевняти священика, що він підняв руки в божевіллі, священик “повинен із усякою відповідальністю вивідати” - чи справедливе це запевнення. Інакше священик сам “підпадає осуду” (теж правило).
Номоканон, Ін. 178: “Якщо уб’є сама себе людина, не співають над нею (значить: не роблять чин поховання), нижче поминають його”. Та й одна та обставина, що вона перейшла у загробне життя без примирення із Церквою, що вмерла не висповідавшись і не причастившись Св. Таїн Христових, уже становить достатню підставу для того, щоб відмовити їй у відспівуванні й поминанні; тому що по 13 правилу I Всесвітнього собору кожний перед смертю своєю повинен бути наставлений сповіддю й Св. Причастям. Самогубець же залишається без наставляння цими Таїнствами не по яких-небудь сторонніх причинах, а по своєму безглуздю. Так! Церква відмовляє навмисному самогубцеві у відспівуванні й поминанні по справедливості! Із цією метою - переконати здивованих у їхньому неправильному погляді на нашу Православну Церкву - нібито вона неодмінно зобов'язана керуватися у всіх відносинах до людей тільки одним почуттям любові, пише угодник Божий Святитель Феофан.
Св. Церква й між раптово померлими відшукує таких, котрим могла б допомогти, як і допомагає своєю молитвою. Наприклад: від перепитого вина, звичайно, самогубці, якщо вони довго й багато пили. Але тому що ці люди все-таки не бажали собі смерті й не вживали знарядь до самогубства, то Церква в ім'я любові християнської й у надії на милосердя Боже дозволяє їхнім родичам поминати їх (Указ Святий. Синоду 26.1.1848 р.).
Святитель Петро (Могила), Патріарх Адріан ( в Указаних ст. Правило 24, 698 р.) і багато святителів всіх часів, звертаючи свій голос до священиків, яких насамперед просять родичі зробити відспівування й молитви про самогубців, взивають “О ієрей! Про самогубців сказав Христос у Євангелії, коли говорить: “Хто буде хулити Духа Святого, тому не буде прощення вовік, але підлягає він вічному осуду...” (Мк. III, 28).
Церква заповіла І затвердила не звершувати молитов про самогубців.
Пам’ятай, ієрей: всю силу зла направляє сатана на тих, хто робить поминання самогубців. Їм користі ніякої, а тобі велика шкода. Чи ти милосердніший від Бога? Що ж на ділі свідчиш це, молиш Господа і самою молитвою говориш: от я милосердніший від Тебе. Помилкове милосердя. І за це Бог попускає дияволу взяти гору над душею твоєю й тілом”.
За свідомих же самогубців можна молитися тільки домашньою молитвою і тільки близьким родичам . Людина, молячись за самогубця, не повинна заподіювати сама собі шкоди, не так, як нам в здумається й по бажається (щоб замість благовоління не викликати на себе гніву Божого), а по наставлянню досвідчених у житті духовних людей. Преподобний Лев Оптинський за самовільно пішовших з життя близьких або родичів заповів молитися просто, без випробування, віддаючи серце своє в десницю Всевишнього такими словами: "Стягни, Господи, загинувшу душу покійного раба Твого і, якщо можливо є, помилуй! Не поклади мені в гріх цієї молитви. Але нехай буде свята воля Твоя!"
Підводячи підсумки всьому сказаному, потрібно повторити, що самогубство, відбувається воно у божевіллі чи у здоровому розумі, є наслідком, якщо не безбожництва, то невір'я в Бога, у Його воздаяння за гробом і життя нескінченне. Хто не розумом тільки визнає існування Бога, але й чистим серцем почуває Його близькість до себе, той ніколи не подумає про замах на своє життя - благий дар Божий.
«Витяг із правил та вчення Церкви».
Підготував митр. прот. Євген Шувар
Назад
